Українські художники-передвижники
Давні та дуже міцні зв'язки українського та російського народів визначили спільність культури та мистецтва. Багато російських майстрів довго жили в Україні, багато осідали як викладачі малювання в гімназіях та інших середніх навчальних закладах. Українська молодь прямувала до Петербурзької Академії мистецтв. Брюллов, як відомо, взяв активну участь у звільненні Т.Г.Шевченка, згодом свого учня, від кріпацтва. А творчість Шевченка, пронизана думкою про долю свого народу, була близькою до російських художників, таких як Трутовський і Соколов.
У картині Рєпіна «Не чекали» в кімнаті родини засланця сусідять портрети Некрасова та Шевченка. Для української мистецької інтелігенції Товариство Передвижників відігравало роль маяка. Зі зростанням демократичного руху та розширенням діяльності передвижників у розвитку образотворчого мистецтва в Україні відбуваються суттєві зміни. Художники, які бажають присвятити себе не тільки викладанню в школах, а й творчості, не знаходили для цього умов у рідному краї та осідали в Росії. Подолавши часом чималі труднощі, вони все ж таки знаходили можливість працювати або готувати молоду зміну в спеціальних художніх училищах. Українська культура поступово одужувалась від важких ударів, що послідували за придушенням повстання в Білорусії, Литві, Польщі (у 60-х роках). Міста трансформувалися в центри науки та мистецтва, з'явилася інтелігенція, яка співчувала визвольному руху, національному та соціальному. Створилася плеяда поетів та прозаїків: Марко Вовчок, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші.
В Одесі у 1865 році створюється Товариство образотворчих мистецтв, де пройшли виставки Айвазовського та молодого мариніста Рудковського, жанриста М.Скадовського. Схожі виставки відбувалися у Харкові, Києві та навіть у Херсоні. 1875 року в Києві виникла своя художня школа, а раніше, 1869 року в Харкові — харківська. Раєвська-Іванова, яка очолила Харківську школу, мала дані громадського діяча, прагнула згуртувати художні сили, сприяла розвитку художніх ремесел України. Школі допомагали художники-передвижники: Крамський, М'ясоїдов. Особливо тісними були взаємини передвижників з Київською школою, яку керував М.І.Мурашко, який був дружний з Рєпіним. Крім Рєпіна школі віддавали чимало уваги Ге, Мясоєдов, Крамській, Поленов.
Інше становище склалося в Одеській школі. Викладання велося рутинно, бездушно, другорядними іноземними майстрами, але у 80-х роках становище змінили Ладиженський та Костанді.
Більшість художників тягнеться до пересувного руху і прямо чи опосередковано примикає до нього. Свою освіту молоді українські художники зазвичай завершували у Петербурзі чи Москві, і потрапляли у близьке їм пересувне середовище. Так, Васнєцов розповідає про гурток, до якого поряд з Дубовським та А.Ф.Афанасьєвим входила група молодих українських художників: Мартинович, Сластіон, Левченко, Костанді та інші. Крамський з батьківською теплотою дбав про долю Мартиновича. Рєпін любив і цінував Костанді, надавав йому неодноразово моральну підтримку; пізніше сердечно вітав початківця Пимоненка.
Звісно, не всі видатні українські художники були втягнуті у пересувний рух, були художники, які не поділяли творчих принципів пересувництва. Але через давні та різноманітні зв'язки між українською та російською школами реалістичного мистецтва є особливо багато спільного. Проте розвивався український реалістичний живопис у складніших умовах. Тому становлення її проходило значно повільніше та суперечливіше, ніж російською. Усе це позначилося долях різних жанрів. Історичний жанр не набув розвитку. Українці були горді своїм героїчним минулим. Але чи могли вони за існуючих заборон відкрито оспівувати його? Крім того, складність самого створення великих багатофігурних композицій також могла служити гальмом у розвитку цього жанру. У побутовому жанрі переважного розвитку набувають невеликі композиції типу новел. Але потужного розвитку багатофігурної епічної картини, яке мало місце в російському побуті, в середовищі українських передвижників все ж таки не було. Треба врахувати те, що коло українських передвижників було значно вже, ніж росіян, що художником монументального складу народжується не кожен і що на Україні для живописця, який має цей дар, було менше можливостей застосувати та розвинути його. Майже всі побутописці працювали і в області портрета.
До найбільших майстрів належить одеський художник Микола Дмитрович Кузнєцов, найбільш обдарований український передвижник. Після закінчення Академії мистецтв він виступив на 9-й Пересувній виставці. Дві картини «Об'їзд володінь» та «На свято», навіяні враженнями дитинства та юності художника. «Об'їзд володінь» - присвячена проблемі соціальної нерівності та носить явно викривальний характер. «У свято» - художник показує красу молодої дівчини та порівнює її з високою та соковитою травою. Спостережливість і почуття гумору допомагають художнику створювати забавні сюжети: «Перерваний сніданок» - суперечка свиней і собак, що зображує, через годівницю. У пізніх роботах художника відчувається грубість і наповненість, він прагнув зображення масових народних сцен, наприклад «На заробітки» і «Світовий посередник». Кузнєцов написав ряд глибоких соціальних портретів – «Селянка в полі», «На сіножаті», «Ключниця». Згодом інтерес до конкретного портретного образу стає у Кузнєцова переважним. У 90-х роках і пізніше він створює низку значних портретів, серед яких особливо відомий портрет Чайковського.
В жанре бытового выступал одесский художник Афанасий Прокофьевич Размарицын. С 1883 года он был экспонентом Товарищества, а с 1903 года — членом. Картины «Панихида», «Праздник в деревне» относятся к типу многофигурных композиций, они интересны выразительными народными типами.
Харьковский художник Порфирий Денисович Мартынович, выступал как экспонент. Мартынович прошел хорошую школу - сперва в Харькове у Бесперчего, затем в Петербурге, в Академии. В его небольших полотнах нетрудно заметить воздействие украинской национальной традиции Шевченко, а также влияние русской демократической живописи, лирическое решение критической темы: «У канцелярии волостного писаря». Никто из его сотоварищей не воплощал так ярко и глубоко национальные типы украинских крестьян, как самобытны портреты Мартыновича.
В течение долгих десятилетий с Товариществом был связан Кириак Константинович Костанди, будучи одним из ведущих педагогов Одесского училища и душой Товарищества южнорусских художников, он все силы отдавал педагогической и общественной деятельности. С 1870 года Костанди посещает недавно тогда открывшуюся в Одессе рисовальную школу, а с помощью Айвазовского он поступает в Петербургскую Академию художеств. Десять лет формирования мировоззрения и мастерства художника. «У больного товарища» была показана на XII Передвижной выставке и принесла Костанди признание. Картина рассказывает о трагической судьбе молодого художника, гибнущего под тяжестью материальной нужды и жизненных невзгод. У него она впервые получила художественно цельное и психологически убедительное выражение. Все действующие лица картины портретны, умирающий художник - К. Кудрявцев, посетившие его друзья - Дубовской и Афанасьев. Изобразив фигуры поколенно, Костанди дает возможность пристально вглядеться в облик своих героев, увидеть присущую им интеллектуальность и душевную сосредоточенность. «В люди» или «На заработки» - движение поезда, крестьянка задумчиво смотрит в окно. Большую роль в композиции, в выражении общего замысла играет изображение открытого окна, которое воспринимается как окно в мир, сквозь грубоватый внешне склад лица и фигуры простолюдинки проступает сильный народный характер. Большинство картин носит характер этюдов. Небольшая картина «Гуси», проникнута ласковым весенним трепетом: и облака, и пятна света на белом оперении гусей, и листва кустов, в густой тени которых спряталась маленькая крестьянская девочка. Картина «Старички» - изображенная в картине сидящая на скамейке старая чета словно окутана полупрозрачной мглой, она влечет и от нее веет теплом и жизнью. Костанди воспитал несколько поколений украинских и русских художников, которые навсегда сохранили к нему чувство признательности и уважения.